Ось так.
Таке не пишуть?..
Але про таке думають.
«Кто не терял друзей и близких — пусть посмеется надо мной»… (Леонід Завальнюк)
* * *
У одного гарного хлопця — важка ситуація.
Дружина народила дівчинку на сьомому місяці. З дівчинкою, наче, все гаразд.
Але сама — вже третій місяць у реанімації. Їй дуже важко. І тому хлопцеві — також.
Він поки що її тримає. Але вона вмирає — ви розумієте, що це таке?..
Так, я також вірю, що вона житиме.
…Що я можу зробити?!.
Так, я знаю, що. Але… це і не повинно мені бути легко.
І — треба йти. Треба… трудитися, чи що. Як там — «дуже легко сидіти і страждати»?-)
«Так мимолетны состраданья…» (Олександр Дольський)
* * *
Якщо я почую, як хтось обурюється: «Як можна сидіти у раю, знаючи, що хтось мучається?!»… Чи якщо всередині почне ворушитися «якесь таке» обурення…
…Що я можу сказати?!.
Ось, тут, поруч — комусь дуже важко. Ми всі — у своєму світі, у своєму «мікрораю», ми самодостатні, але… Треба йти, мабуть, треба йти…