Недавно знов надибав на один відомий вислів:
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Ліна Костенко
Тут немає нічого особливого. Ми це знаємо.
Але чому ж ми так охоче віддаємо свою мову?
Чому нам миліша повільна смерть?
Недавно один добрий знайомий, Юрко, «показав» мені одну книжку, «Холодний Яр» Юрія Юрліс-Горського. Прочитайте, хто може. Чи послухайте — я зараз слухаю аудіоверсію.
Книжка «важка». Якщо «з одного боку» — скрізь кров, надія і безнадія, цинізм, зрада… І знову кров, і знову надія, і ніби знову безнадія…
А з іншого — скрізь усвідомлення своєї належності до нації, чудове знання історії, розуміння політичної ситуації… Висока культура, щирість, пісня… І, головне, — любов. У серці те, що не вмирає.
Звичайно, ми і це знаємо. Ми все знаємо. Тому й спимо так незворушно. Тому й погоджуємося на агонію?
Також недавно надибав ще одну цікаву фразу (не пам’ятаю дослівно — англійською — але якось так): «Найпримітивніша форма вузьколобості — думати, що ми розумніші за попередні покоління».
Так, я гадаю — наші діди-прадіди були мудріші за нас. Але ми і це знаємо. Бо десь у глибині — ми з цим не згодні!
Жахлива амнезія…
Ті, що на прапорах писали «Воля України або смерть», — знали, що вибирають, але вибирали. Бо вибирали те, що їм краще.
Але чому ж ми так охоче віддаємо свою мову?
Чому нам миліша повільна смерть?
Цікаве питання: чи ми розумніші, чи дурніші за наших предків… Біологічно такі самі, а от духовно… Ми не маємо права вирішувати. Одне ясно: їх треба знати, вести з ними діялог через сторіччя, підтримувати з ними цей культурний зв’язок, культурну спадковість і регенерацію, адже людина і є культура. Вони створили й донесли до нас скарби: мову, пісню, органічно досконалі архетипи, з яких можемо виплести й власне життя. Принаймні тоді воно буде «якимсь», вже не «ніяким». І ще вони показали, що не бачили своє життя «ніяким», тому й писали «…або смерть». Тепер ми знаємо, яким має бути життя.