Brownian motion

around the essentials…

 

Публікації Tagged ‘[lang_uk]Моє[/lang_uk][lang_en]Private[/lang_en]’

Любителям руської мови — книжка :-)

Вже надрукували, ще не отримали надруковане, але вже опублікували «повноякісний» PDF (лише обрізаний по формату, та ще з підсвіченими гіперпосиланнями — у надрукованому немає ані підсвітки, ні гіперпосилань.)).

«Це було славне полювання» © Акела

Усім любителям дякую :-)

(No Ratings Yet)

«Личинка человека»

http://crepuscoli.livejournal.com/66243.html

Процитовано звідси.

(No Ratings Yet)

Ще один шматочок мого життя

Так, ми нарешті це зробили .)

Ми видали абсолютно унікальну «нотну збірку». У лапках — тому що це справді не просто збірка нот… Важко пояснити, чому, але я спробую :-)

Тому, що так ноти ще ніхто не видавав :-)

Отже, спробую пояснити.

«Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія» (ось тут «офіційний анонс»).

(По цьому посиланню ви знайдете зміст, абетковий покажчик, повністю передмову, перелік усіх джерел із коментарями, зразки сторінок тощо. Все, що я тут пишу, може здатися недостатньо аргументованим без поданих там матеріалів.)

Спочатку — цифри і факти. » Читати далі… »

(6 votes, average: 4.33 out of 5)

Однобока двомовність та тупа агресія

Все, що пишу, — вже давно ворушилося десь всередині. Вже давно варто було написати?

* * *

Рік 2008, ми їдемо через Тернопіль до Маняви (через Почаїв, заїжджаємо по дорозі у інші містечка і села — три дні вражень). Настрій трохи зворушений («це все — моя Україна!»), майже святковий :-)

Літо. Жарко, спека.

Я у Тернополі перед якимось костьолом, стою, дивлюся, «вибираю кадр».

Повз мене проходить молодий хлопець з двома відрами чи піску, чи щебню (щось вони там лагодили), зикрув на мене і сказав: «Dziękuję!».

» Читати далі… »

(4 votes, average: 5 out of 5)

Як добре дасть по лобі — все згадаємо

Моя мама народилася у селі на Одещині. Вчилася у кулінарному технікумі при Одеському пароплавстві, «ходила» — кОком — на танкері до Куби, ходила на китобої десь під Антарктиду, варила борщі у Біскайській затоці, смажила «відбивні» з китового м’яса десь на екваторі, привезла килим — досі висить вдома! — зі Швеції… Народила перших трьох синів (я серед них) у Комсомольську-на-Амурі, де працювала у КБ та вчилася на вечірньому у політехнічному… Повернувшись в Україну, вчилася, вже заочно, бо купа дітей, в Одеському педагогічному інституті…

Одещина, Одеса, пів-світу чи й увесь світ… Хабаровський край… Одеса… Потім ще заочно — Київ, трирічні курси іноземних мов, які прирівнюються до вищої… (Три вищих освіти, п’ятеро синів — а вам слабО?!).

На сесії до Одеси мама їздила з двома чи навіть трьома малими (четвертого лишали на батька, чи, як мама жартує, разом з батьком лишали на когось із вже трохи старших, — вдома, на Полтавщині). У Одесі жили мамині родичі, ми жили у них.

Я змалку знав російську мову «ледь не краще за українську», вважав її другою рідною; спілкувалися з мамою часто саме російською, співали російських пісень, читали (вона — мені, пізніше я вже сам собі) російських казок, слухали казки на платівках — все також, чомусь, лише російською і…

» Читати далі… »

(7 votes, average: 5 out of 5)

«Що для вас найважливіше?»

:-)

У суботу трохи був у П’ятницькій церкві у музеї просто неба — Гануся там підправляла ікону Спасителя, а я їй як міг допомагав своїм поглядом на аналітичну геометрію і малярство періоду бароко. Ну, більше просто стояв і мовчав, трохи фотографував і іноді звертав увагу на те, що говорять відвідувачам екскурсоводи.

Вони іноді кажуть жахливі речі, але іноді таки трохи кумедні :-)

От одна дівчина завела групу дітей (напено, працює недавно, «бо я її вперше бачу»), почала їм розказувати-показувати, досить привітно і активно. Звернула їхню увагу на оновлену ікону, розказала, що «кілька років тому» (я б сказав — років 12–15) «церковний сторож» (який у музеї церковний сторож?!) зайшов і помітив… Ну, загалом, все правильно, дітям так і треба, мабуть, розказувати :-)

Потім — свічки: для дітей це завжди цікаво, але це ж має бути і повчально. Тому вона (знову трохи зі звичайними екскурсоводськими забобонами) швиденько розказала, де і як можна ставити, а де і як — категорично не можна, і спитала: «А що для вас найголовніше?».

Діти — навчені: як питають — треба бігом відповідати; і, як це часто буває, хтось один щось викрикує і всі за ним повторюють. От один і вигукнув: «Життя!» — і всі підхопили: «Життя», «життя!».

А якесь дівча, поруч зі мною, візьми та скажи, тихенько але впевнено: «Життя… і мама».

:-)

І все.

І світ став трохи теплішим і лагіднішим.

Потім згадалися оповіданнячка Аркадія Аверченка (о, я ж знав, що він українець) про діточок (мабуть, «О маленьких для больших», вже не згадаю), але то потім.

А тоді я просто зрадів :-)

(1 votes, average: 5 out of 5)

«Наспівується вперше»

У наш синтетичний вік завжди буває трохи моторошно, коли тримаєш у руках щось справжнє.

На цей раз я тримаю богослужбові ноти межі XVII й XVIII-го століть, служби на вісім голосів. Українська духовна музика.

Hrytskova-head

Ці «поголосники» — вісім книжечок, по книжечці на кожен голос — дуже дивне й цікаве, і ще нерозгадане питання до музикознавців: музика — на межі між бароко і класицизмом, але тексти значно раніші, ще давньоукраїнські, «дониконівські», «неканонічні» за уявленнями сучасних «книжників і фарисеїв»…

Але — краще подалі від політики… Вісім голосів, вісім книжечок. «Київська квадратна нотація». Шість ключів — «соль» («скрипічний»), «сопрано», «мецосопрано», «альт», «тенор» і «фа» («басовий»). Тактових рисок немає. Знаки альтерації — як завгодно: перед нотою, після ноти, взагалі немає… Таке враження, що наші предки відчували мелодику і співали «з голови», ноти у руках тримали як нагадування. При тому, що музика — вражає. Це саме справжня музика! Нижче я подам по кілька тактів кількох творів — це справжня музика.

Автори — наші хлопці :-)

» Читати далі… »

(5 votes, average: 5 out of 5)

Чудові вірші

Це Станіслав Баранчак, виявляється (сьогодні вперше прочитав його вірші, саме оці).

Так! Нічого ніколи не зміниться.

Так, це просто настрій такий…

(No Ratings Yet)

Головного очима не побачиш… І?..

«It is only with the heart that one can see rightly. What is essential is invisible to the eye.»

Чомусь усі дуже просто погоджуються із Антуаном де Сент-Екзюпері у тому, що «головного очима не побачиш». Так само просто, напевно ж, погодитися, що головного і вухами не почуєш, словами не скажеш…

І так далі, і — тому подібне :-)

Але чомусь не одразу ж приходить думка, що «головного розумом не збагнеш». Мені — далеко «не одразу»…

І цю просту сентенцію чомусь непросто (мені — *дуже* непросто,-) зрозуміти… Саме тому? Саме тому, що «розумом не збагнеш»?..

Розум часто підказує (мені — підказує, свиня така) дуже «розумні», але геть перекручені речі. Навіть — різні дурниці і про Пілота, і про Лиса, і про Маленького Принца.

Не треба йому вірити :-)

Ну — не завжди треба, очевидно

Ну… Головного у блозі не напишеш.

(5 votes, average: 3.6 out of 5)

“Давай о другом”?.. — Ні, не давай

Це все — про гарного хлопця і його дружину, яку я, на жаль, жодного разу не бачив. Не встиг?.. Не зумів, напевно.

— Давай, если хочешь…
Красивый закат…
А как на работе?
— Нормально пока…
А правда, как горы стоят облака?..
— Действительно, горы… Как сказочный сон…
— А сколько он падал?..
— …Там — метров шестьсот…

Юрій Візбор

…и когда ты без кожи останешься вдруг
оттого, что убили его, не тебя…

Володимир Висоцький

…и не о том же речь,
что я их мог, но не сумел сберечь, —
речь не о том,
но все же, все же, все же…

Олександр Твардовський

Нет, ребята! Все не так!
Все не так, ребята…

Володимир Висоцький

…И там, где окончится глиняная дорога,
Увижу дожди, но не вымокну и не остыну.
Я понял закон
и увидел летящего Бога
и Сына.
Я умер. Не плачьте. Молитесь.
Я выше и выше.
И голубь струится на землю под трубные звуки.
Я, кажется, вышел.
Я вижу: над домом не крыша,
а РУКИ.

Ганна Куземська

(No Ratings Yet)

Рівновага?.. Ммм… Треба *йти*

Ось так.

Таке не пишуть?..

Але про таке думають.

«Кто не терял друзей и близких — пусть посмеется надо мной»… (Леонід Завальнюк)

* * *

У одного гарного хлопця — важка ситуація.

Дружина народила дівчинку на сьомому місяці. З дівчинкою, наче, все гаразд.

Але сама — вже третій місяць у реанімації. Їй дуже важко. І тому хлопцеві — також.

Він поки що її тримає. Але вона вмирає — ви розумієте, що це таке?..

Так, я також вірю, що вона житиме.

…Що я можу зробити?!.

Так, я знаю, що. Але… це і не повинно мені бути легко.

І — треба йти. Треба… трудитися, чи що. Як там — «дуже легко сидіти і страждати»?-)

«Так мимолетны состраданья…» (Олександр Дольський)

* * *

Якщо я почую, як хтось обурюється: «Як можна сидіти у раю, знаючи, що хтось мучається?!»… Чи якщо всередині почне ворушитися «якесь таке» обурення…

…Що я можу сказати?!.

Ось, тут, поруч — комусь дуже важко. Ми всі — у своєму світі, у своєму «мікрораю», ми самодостатні, але… Треба йти, мабуть, треба йти…

(2 votes, average: 4.5 out of 5)

Останні публікації

Most Rated

Highest Rated

Теґи

Архіви