Котяча шерстина

Колись людство таки навчиться впевнено перестрибувати у часі-просторі зі струни на струну.

І тоді якось одного разу якийсь Айтішник захоче майнути на вихідні на випадково вибрану його Роботом крихітну планетку — подалі від натовпів і гамору, просто посидіти наодинці і просто нарешті розшифрувати ті поголосники того партесного концерту, написаного якимось анонімом десь на межі далеких 17 та 18-го століть.

І ось весняним суботнім ранком його «кросовер» тихеньким «дзинь!» дасть йому знати, що вони вже на поверхні планетки. Це буде просто ранок його власної біологічної доби, будь-яка інша доба чи навіть пора року в тому часі-просторі вже не існуватиме, проте хай це буде весняний суботній ранок. Можна було б навіть сказати, що це буде весняне рівнодення, 21 квітня (за новоюліанським календарем, безумовно!))… якщо б людство не забуло вже давно-давно усі ритми Землі й Сонячної системи, лишивши кожному тільки його власну біологічну добу та бездонний Всесвіт.

Він покладе в контейнер «роздруківки» поголосників, «ноутбук» — усе це зовсім не так, але простіше написати в лапках, ніж розписувати, — і справжню паперову книжку «Граматика музикальна» Миколи Дилецького (упор. О. Цалай-Якименко) — він точно буде трохи дивний, той Айтішник, але це ок. Він замкне контейнер якраз коли Робот закінчить занурюватися у скелю планетки, почне формувати з себе усі необхідні приміщення та гукне його в шлюзову камеру.

Пройшовши метрів двісті розпеченою до кількох сотень градусів поверхнею, він зайде у камеру, поставить контейнер і терпляче чекатиме, доки камера не змиє зі скафандру та контейнера геть усе видиме й невидиме і не висушить-видме залишки кислотного «шампуню», — насправді ж, доки системи кондиціювання його Ро́бота не стабілізують гравітацію, склад повітря, температуру та вологість.

І він зніме скафандр, візьме наплічник з контейнера і, підходячи до столу в порожній кімнаті з вікном з видом на океан — дуже переконлива ілюзія, — ще за кілька кроків побачить на гладкій і чистій стільниці… котячу шерстину.

Справжню котячу шерстину.

Айтішник візьме її двома пальцями, піднесе до очей і уважно роздивиться. Так, це котяча шерстина. Він ледь помітно усміхнеться собі у вуса. Оце так :)

Його Робот буває дивовижно винахідливим у намаганні влаштувати йому справжній комфорт і затишок.)

І Робот стінами вловить цю посмішку, і запише це собі на майбутнє: котяча шерстина реально *діє*.)

* * *

Проте доки Айтішник робив усі свої справи, такі дивні на погляд сучасної людини — а отже й робота, — його Робот усе намагався зрозуміти: *звідки*?! Яким чином та шерстина змогла потрапити на стіл крізь усі системи шлюзування, очищення й кондиціювання? Цього просто *не може бути*…

* * *

А Айтішник, вдивляючись у давню київську нотацію, майже шкірою відчував це німе питання Робота. Він, звісно, знав, що шерстина — не Робота ідея й реалізація.

Уже засинаючи, — хоч уже давно людям не було потреби спати, можна було просто «вимикатися», але він справді був трохи дивним, — цілком задоволений вихідним днем Айтішник думав під звучання таки розшифрованого концерту про те, що хай би як далеко наука не зайшла, проте аж досі є речі, які людина — а отже й робот — має просто усвідомити. Але ж аж досі людина може сприймати деякі речі ширше й глибше, ніж робот, при цьому просто відкладаючи незрозуміле у шухляди майбутніх одкровень.

Так, роботи ще так не вміють, вони просто марнують мегаджоулі на розмірковування над нерозвʼязними загадками Всесвіту.

Проте це треба просто усвідомити: котяча шерсть є скрізь.