:-)
У суботу трохи був у П’ятницькій церкві у музеї просто неба — Гануся там підправляла ікону Спасителя, а я їй як міг допомагав своїм поглядом на аналітичну геометрію і малярство періоду бароко. Ну, більше просто стояв і мовчав, трохи фотографував і іноді звертав увагу на те, що говорять відвідувачам екскурсоводи.
Вони іноді кажуть жахливі речі, але іноді таки трохи кумедні :-)
От одна дівчина завела групу дітей (напено, працює недавно, «бо я її вперше бачу»), почала їм розказувати-показувати, досить привітно і активно. Звернула їхню увагу на оновлену ікону, розказала, що «кілька років тому» (я б сказав — років 12–15) «церковний сторож» (який у музеї церковний сторож?!) зайшов і помітив… Ну, загалом, все правильно, дітям так і треба, мабуть, розказувати :-)
Потім — свічки: для дітей це завжди цікаво, але це ж має бути і повчально. Тому вона (знову трохи зі звичайними екскурсоводськими забобонами) швиденько розказала, де і як можна ставити, а де і як — категорично не можна, і спитала: «А що для вас найголовніше?».
Діти — навчені: як питають — треба бігом відповідати; і, як це часто буває, хтось один щось викрикує і всі за ним повторюють. От один і вигукнув: «Життя!» — і всі підхопили: «Життя», «життя!».
А якесь дівча, поруч зі мною, візьми та скажи, тихенько але впевнено: «Життя… і мама».
:-)
І все.
І світ став трохи теплішим і лагіднішим.
Потім згадалися оповіданнячка Аркадія Аверченка (о, я ж знав, що він українець) про діточок (мабуть, «О маленьких для больших», вже не згадаю), але то потім.
А тоді я просто зрадів :-)