Однобока двомовність та тупа агресія

Все, що пишу, — вже давно ворушилося десь всередині. Вже давно варто було написати?

* * *

Рік 2008, ми їдемо через Тернопіль до Маняви (через Почаїв, заїжджаємо по дорозі у інші містечка і села — три дні вражень). Настрій трохи зворушений («це все — моя Україна!»), майже святковий :-)

Літо. Жарко, спека.

Я у Тернополі перед якимось костьолом, стою, дивлюся, «вибираю кадр».

Повз мене проходить молодий хлопець з двома відрами чи піску, чи щебню (щось вони там лагодили), зикрув на мене і сказав: «Dziękuję!».

Мені також згадується Ужгород, рік 1995 приблизно :-)

У якомусь кафе співає радіо німецькою мовою — дівчина за стійкою протирає келихи і підспівує. Хлопці п’ють пиво і теревенять словацькою, десь за рогом — єврейська, куди ж без неї. Стільки мов! — це просто свято якесь.

А у магазині через квартал дві тітоньки-продавці спілкуються угорською — і у 2008-му я пошкодував, що не сказав їм у 1995-му оте «Кöszönöm!» («вивчене» в Угорщині у 1985-му), почуте щойно польською від хлопця біля костьолу…

І з сплетіння (не плутанини!) спогадів і асоціацій вимальовується «εὕρηκα!» — «знайшов!»: я люблю багатомовність.

Зараз думаю — що може мене примусити вважати, що українські поляки чи татари не мають права й мріяти, що їхня мова також колись стане державною?

Зі мною (чи я з ним — принцип Шрьодінґера) служив у армії (1987–1989) один татарин з Ташкенту, Марат. І я не дуже й дивувався, чому і звідки у Ташкенті взялися татари. І ми з ним спілкувалися, звісно, російською — полтавський хохол і узбецький татарин — і «визвольно» топтали польску землю. Незадовго після чергових виступів «Солідарності» і чергових репресій проти них.

Це я вже значно пізніше взнав про ті 140 тисяч поляків, знищених в Україні за одну операцію НКВД у 37-му. Це я пізніше прочитав «Ночевала тучка золотая»… За що мені дякував той хлопець, що таки досить тяжко працював, відновлюючи свій (і мій!) костьол на своїй (і моїй!!) землі?

1995-й рік, терористи захопили лікарню у Будьоновську. Все це непросто, і не думаю, що зараз реально знайти достовірну інформацію.

Одна журналістка пробилася до одного міністра і допитується: «Невже ви будете штурмувати?! Але ж загинуть люди? Невже не можна інакше?» — на що він страшенно стомлено, майже безнадійно каже: «Ну поймите же вы… там же всего шестеро русских…»

Пам’ятаю її обурення: «шестеро русских — „не считается“».

Джерела не знайду, можу щось плутати, але оце її обурення тоді вразило і мене — шістьох росіян можна не рахувати, не-росіян — і мови нема.

Рік десь 2000-й, я незграбно пробую «спілкуватися» в ukr.nodes. І точаться перші обговорення карти, що набирає популярності у грі політичних шахраїв, — двомовності.

Я написав тоді, що я — ЗА двомовність, але не за двомовність, а за багатомовність: давайте спробуємо розібратися, скільки «меншин» (яке погане слово) хоче мати свою мову державною? Давайте проведемо щось на зразок референдуму, давайте виберемо кілька мов (за якимось критерієм), давайте будемо вимагати, щоб кожен чиновник знав (на прийнятному рівні) всі державні мови…

Один всіма шанований хлопець¹ пише: «Да ты что, Дим, так же никогда не сделают русский государственным!».

Він, напевно, подумав, що я «в принципі, не проти, але перемудрив». Але я йому (і всім) відповів, що «мені і не треба». Мені не треба такої двомовності. Тому поляку не треба, тим татарам, тим русинам чи угорцям — такої двомовності не треба нікому.

По суті, її не треба і тим, що її хочуть «провернути». Ті, що хочуть зробити російську мову державною, — вони за одномовність.

А я — проти.

І «комізм» ситуації в тому, що російську (і мову, і літературу!) я знаю набагато краще за тих, хто не може вивчити українську, а береться керувати країною.