Мій родич став власником пенсійної картки ПриватБанку.
І от — перші враження, так би мовити.
Знаючи, що можна прийти у відділення з паспортом і зняти певну суму, він вирішив, що «так спокійніше». Прийшов. Касирша питає: «Де PIN-код?». Ну, він у цих справах ще новачок, тому повівся цілком логічно і правильно: «Код не пам’ятаю, папірець забув дома».
Нічого брати він на цей раз не став, а просто спитав у них, яка там сума, чи що. Йому чесно відповіли.
Через якийсь час він приходить туди знову, хоче взяти гроші, а йому кажуть, що «там п’ять копійок на рахунку» чи щось схоже. Він, звісно, каже, мовляв, шукайте, ви самі назвали суму вчора.
Вони щось там довго копирсалися, перебалакувалися і кажуть, що, справді, він нічого не знімав, — і, увага, видали йому потрібну суму, 3100 гривень без усяких чеків і квитанцій. І насварили на прощання: «Без PIN-коду до нас не приходьте!»
«Я в шокові»™. Я, напевно, щось не так розумію.
Чесно кажучи, я просто не читав про приватівський е-дурдом (точніше, коментарі до того тексту); і навіть не знав, що мій родич збирається відкрити рахунок у ПриватБанку (це я виправдовуюся, ніби).
Але «я в шокові»™.