Я приголомшений. Я не можу отямитися.
Вільгельм Габсбурґ, ерцгерцог, принц крові — був сотником австро-угорської армії, командиром «Групи архікнязя Вільгельма» Легіону Українських Січових Стрільців, полковником армії Української Народної Республіки…
Коли у Австро-Угорщині українців називали «розбишаками» — носив, і у війську, й поза військом, подаровану підлеглим жовніром вишиванку, за це його й назвали Василем Вишиваним.
«Мій батько заявляє прилюдно, що він і вся родина не погоджуються з моїм поступуванням і не похваляють його. Це може відноситися тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити:
По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.
По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й родині, чи ні.
На всяк випадок, прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, роль яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність.
Відень, дня 10 лютого 1921 р.
Василь Вишиваний»
Видавав газету «Соборна Україна». Коли на нього зробили наклеп, звинувачуючи його в надмірних українських настроях, він твердо відповів: «Почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першому місці».
Його вважали можливим… майбутнім королем України, але він ніколи нічого подібного не висловлював, і навіть спростовував, коли його питали.
Помер у Лук’янівській тюрмі, після дев’яти місяців допитів… І ніхто не знає, де його могила.
Незнаним героям
Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять. Яких ніхто не знає; Які на віки вже мовчать, Й ніхто їх не кохає… Голубить тих забутих без імен Земля, мов рідна мати; Цілує їх в ночі і в день, Щоб їм любов віддати. Василь Вишиваний, зі збірки «Минають дні» (1921)
Та, гарна була людина. А ще в нас був Агатангел Кримський — http://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=14318
Так. Кримського я вже знав. А цей австрієць мене справді приголомшив.
Безмежно сильна інспірація. Дякую! Між иншим, сподобалось: «роль яких не належить до благородних»: влучно, і, на жаль, навіть трохи актуально. Слава Україні!
На жаль.
Згадується також «Пам’ятай» Олександра Олеся.
Героям слава. І вічна пам’ять.
Не можу заспокоїтися. Цей Василь був надзвичайно вільною людиною — вільною від свого «герцогства», від заможності і достатку, від оглядання на ставлення «світу», від усього, що відволікало його від його світлої і благородної мети. І лише задля цієї мети він жив і працював — не сподіваючись ні на що, не розраховуючи ні на що. Його «влаштовував» будь-який варіант, в тому числі і смерть на Лук’янівці.
Також впало у око оце: «Коли слідчий Колюбаба спитав Вишиваного, якою мовою бажає свідчити, той відповів, що добре володіє українською, німецькою, англійською, французькою та італійською. Ми знаємо вже, що він добре володів ще й польською, але слідчий обрав… російську».
якими величними бувають люди.