Як добре дасть по лобі — все згадаємо

Моя мама народилася у селі на Одещині. Вчилася у кулінарному технікумі при Одеському пароплавстві, «ходила» — кОком — на танкері до Куби, ходила на китобої десь під Антарктиду, варила борщі у Біскайській затоці, смажила «відбивні» з китового м’яса десь на екваторі, привезла килим — досі висить вдома! — зі Швеції… Народила перших трьох синів (я серед них) у Комсомольську-на-Амурі, де працювала у КБ та вчилася на вечірньому у політехнічному… Повернувшись в Україну, вчилася, вже заочно, бо купа дітей, в Одеському педагогічному інституті…

Одещина, Одеса, пів-світу чи й увесь світ… Хабаровський край… Одеса… Потім ще заочно — Київ, трирічні курси іноземних мов, які прирівнюються до вищої… (Три вищих освіти, п’ятеро синів — а вам слабО?!).

На сесії до Одеси мама їздила з двома чи навіть трьома малими (четвертого лишали на батька, чи, як мама жартує, разом з батьком лишали на когось із вже трохи старших, — вдома, на Полтавщині). У Одесі жили мамині родичі, ми жили у них.

Я змалку знав російську мову «ледь не краще за українську», вважав її другою рідною; спілкувалися з мамою часто саме російською, співали російських пісень, читали (вона — мені, пізніше я вже сам собі) російських казок, слухали казки на платівках — все також, чомусь, лише російською і…

І все у мирі й гармонії.

Але я почав звертати увагу, що саме від мами я почув деякі прислів’я та приказки, яких від інших людей не чув. Наприклад, «Коваль коня кує, а жаба й собі ногу дає», чи «Без Гриця вода не святиться», чи, скажімо, оте колоритне «збирається, як за море [даруйте] с$%ти», інші. Вони ще з мого дитинства пов’язані саме з маминим дитинством…

Чи отака «замальовка», вже з маминої біографії. Несла вона вечерю (увага! Одещина — дитина несла вечерю…) до родичів. Зайшла до хати, зачепилася полою за якийсь гак біля дверей… Але ж «роль» виконати треба… Стоїть, не оглядається, і починає ніби бадьоро казати: «Просили мати… (а воно ж тримає… смик! — не пускає) … просили батько… (смик! СМИК!!) … і я прошу…» — і у сльози: «ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ!!!»

Або ж — це геніально! — мама згадує фразу, якою «запам’ятовували» шматок абетки у них у школі: «КоЛо МеНе О ПоРоСяТа, УФ!».

Чи мама розказує як їй перепадало (вона була старшою у сім’ї з п’ятьма дітьми), як вона ховалася на старому високому горіхові, звідки її ніхто не міг дістати. Щось не так — мати одразу: «Галько!!!» — «а Галька вже на дереві!-)»

І оце «Галько», та «а Галька вже на дереві» звучало з маминих вуст також саме українською. Таким воно й прийшло з її дитинства.

І я починав розуміти, що… «тут щось не те».

І почав я трохи питати.

І мама розповіла, що у її дитинстві практично всі говорили саме українською. Ще у молодших класах — рахуйте, народилася моя мама 1941 року, за три тижні до війни — російську чула дуже нечасто. Але пізніше, вже у старших класах, більшість місцевих «начальників» були вже приїжджими, і російська мова потроху почала переважати.

За якість таких «кількісних показників» я не ручуся, але тенденції були десь саме такі.

Ставлення жителів села до російської мови ілюструють ще дві такі «замальовки», також переказані мамою.

Перша:

Приїхала доця з міста до батьків, потроху береться допомагати, проте вже «дуже розмуна». Намагається говорити більше російською, хоча… ще не вміє як слід ;О)

Пішла щось поратися у сарай, звідти кричить: «А чево ета лестница так неровно стоит?..»

Полізла, послизнулася і впала; і вже кричить: «Та що ж це у вас за драбина така?!»

Мати каже: «Овва, бачиш, як: лізла по лєсніце, а впала з драбини…»

Друга замальовка — фабула практично та сама :-)

Цікаво, що «головна героїня» — саме дівчина. Може, тому, що у мами — ще четверо сестер, братів немає?-))

Отже, друга замальовка:

Така сама дівуля, приїхала, походжає, що побачить чи почує — намагається назвати російською мовою. Оте — отак, оце — отак… Розумна, аж із вух лізе!

Мати їй каже: «Піди візьми граблі в сараї та згреби листя». Вона зам’ялася, згадуючи, як буде «граблі» російською, почухалася і каже: «Я забила, как ето називаєтса!» — і пішла у сарай. І — класича ситуація — не так повернулася, не туди ступила, наступила на зуби грабель, які чомусь стирчали не туди, зойкнула, схопилася за лоба і вже кричить до матері: «Мамо, та хто ж це так граблі поставив!!»

А мати й каже: «От бачиш, доню, — як добре по лобі дало, то все згадала…»

Отаке.

Не знаю, чи воно байки, чи «із життя», але — воно з маминого дитинства. Це села Троїцьке і Біляївка, їх навіть мепс.гугл.ком знає в лице (ось, підказав мені цю фотографію).

З «російськомовного» півдня України.

Ні, я давно і добре зрозумів, що російською краще за мене — вибачайте, дозволю собі це — в Україні говорить мало хто. Про грамотність я не кажу. Вимова — перепрошую, це не російська, це жахливий суржик. Суржик. Давайте не будемо дурити себе.

Давайте не будемо дурити себе — російська мова у нас з’явилася недавно, і вона нам… не дуже рідна.

Все, що я написав про мову Одещини, — так само стосується східних областей: Харківської, Донецької, Луганської (не кажу про Запорізьку та Дніпропетровську). Так, я трохи їздив по Україні, трохи доводилося спілкуватися і з міщанами, і з селянами.

Крім того, я вже дещо читав. І маю уявлення про наші, як це називають, етнічні території, про історію та культуру тих «територій». Про це, сподіваюся, пізніше напишу. І «У пошуках мови Кирила та Мефодія» — про сучасну церковнослов’янську і її відношення до таки церковнослов’янської і староболгарської — також сподіваюся написати.

Отже, мова Одещини, півдня і сходу… Це моя мова. Українська.

Це мова всієї України, від півночі до півдня, від заходу до сходу.

І все буде добре.

Хто зі мною не згоден — давайте скажемо одне одному: «Нічого, побачимо». І все буде добре.

* * *

А мій прапрапрадід (по батьковій вже лінії) народився і помер у Слов’янську (Донецької області). Це — також моя Україна. Не чіпайте її.