Любителям руської мови. І музики .)

Отже, іти нам ще довго, окупанти ще при владі, а тому — продовжуємо.

Я казав, що ми «будемо з’ясовувати, якою ж була українська редакція церковнослов’янської мови, як і коли вони виникла, коли „остаточно сформувалася“… яким чином так несподівано зникла». Але ми, звісно, не будемо обмежувати руську мову лише мовою богослужбовою — будемо читати різноманітні рукописи і літописи; все воно писалося саме руською .)

Просто для розрядки хочу запропонувати фрагменти із знаменитої «Граматики музикальної» Миколи Дилецького, цього «украінского і россійского музикального дєятєля».

На жаль, на вікіпедіях написано дурниці .) Виходить, що у 1678-му Дилецький був у гостях у Строганова, який «своим желательным повелением указал» написати Граматику. Строганову тоді було 18 років, а Дилецький у 1677-му році у Смоленську переписав Граматику, написану ще раніше у Вільно. І не польською, а руською.

Крім того, московське видання Граматики (1679 рік) Дилецький не писав — за нього це робив переписувач.

Я ж хочу запропонувати для читання фрагменти із так званого «львівського» (за місцем зберігання) рукопису, написаного, якщо вірити титульній сторінці, у 1723-му році у Петербурзі.

Дослідники ще не дійшли згоди у питанні авторства цього рукопису. І, попри суттєві сумніви інших дослідників, ми вважатимемо, що він належить перу самого Дилецького — як це стверджує Олександра Цалай Якименко, котра досліджувала це рукопис і видала фотокопію разом із транскрипцією, коментарем і словником у 1970-му році (Київ, «Музична Україна»). Але — але! — як би там не було, хто б це не написав, а нам однак буде цікаво погортати «Граматику музикальну» (саме під таким заголовком, не «мусікійську»), написану у Петербурзі у 1723-му році.

Отже, знайомтеся.

Як і годиться, Граматика починає із базових понять («что ест музика», «музика веселая», «музика смутная», «бемолярная», «дуральная» тощо) і переходить до основ композиції і контрапункту. Паралельно Граматика є посібником з правил (тодішніх!) нотації — може бути цікаво тим, хто береться «читати» партитури того часу. Я шкодую навіть, що свого часу не мав цієї Граматики .)

У мовному плані — автор використовує g для позначення ґ (що трохи дивно, бо ґ на той час вже досить давно вживали), за дивною традицією «барокових композиторів» над усіма «и» ставить щось схоже на придих (цятку чи кружечок), для позначення «ї» використовує придих із варією, як це завжди й було. Мова має гарний присмак білоруської та польської ,)

До речі, про діакритичні знаки. У сучасних підручниках церковнослов’янської пишуть, що придихи мають декоративне призначення, на вимову не впливають. Це неправда .) Ми до цього ще повернемося, зараз — більше музики.

І, до речі, про церковнослов’янську. Дилецький у музичних прикладах вживає фрагмент тексту Херувимської пісні: «отвержем, отвержем печаль». На той момент цей текст вже майже 50 років був «неканонічним»; проте, для Дилецького це була рідна мова, це було саме те, що він з дитинства чув у церквах. Українська редакція церковнослов’янської.

Отже, просто читаємо написане.

Реґула контрарія

Тая єст когда фантазію переворочаєш с тону веселого на жалобний, албо з жалобного на веселий, наприклад нехай будет така фантазія:

[g4. f8 a g f e e4 d …]

Так єї на веселий тон превращаєт:

[…]

Албо наприклад нехай будет тая фантазія, в жалобном тоні так:

[…]

Преворочаючи єї на веселий тон:

[…]

Зри:

Когда не можеш ноту в ноту так як в первом тоні било теди імітацію треба зажит, даби било против сего яко тут видиш в пропорції.

Часом можеш себі фантазію формовать без тексту, а оную нотовать і ховать до концертов, не в том, то в другом тексті добре ся оная может положить…

Автор використовує, звісно, фахову термінологію (чудово читається з «ятями» слово «специалѣсѣмо», наприклад; не кажу про ноту «мѣ»), серед термінів використовує і слово «еррор» — саме у значенні «помилка». У другому фрагменті вживання цього «еррор» мені так сподобалося, що я, напевно, користуватимуся й у своїй професійній діяльності (ІТ-галузь, навіть проситься).

У дужках даю свої коментарі:

Зри. І то єст еррор шпетний, когда в басі ставит дієзиса непотребне на которой нібудь літері, а то особливе в том простакове, превертаючи з лацінсиї на рускиє концерти, где в партатурном басі композитор нотує диєзис, дая орґаністу жеби брал з тої літери диєзисовой клавиша недуралной. Он, не відаючи річи, себі ж ставить диєзис чого отнюдь не надобно, наприклад…

[…]

Тут он в басі поставил # на А диєзиса не для того жеби співал аїсмі (ais-e, ля-бемоль—мі), але жеби брал орґаніста на орґані цисмі (cis-e, до-дієз—мі), зачим такий прекладаючи на своє, а ставит оного в басі (може, «перекладаючи на своє „а“, ставит оного в басі»?..), неуместне чинить. Таким способом треба би уже било і лічбу (розмір!?-), преводячи, ставить, жеби виділ, что которий голос співает…

Любителям мови і музики — я сподіваюся рано чи пізно викласти електронну копію видання десь у мережі. Коли дійдуть руки.

Отже, хто б не був автор цього рукопису, якою би мовою це не було написане — українською, білоруською, польською — це було написано руською, і ми можемо читати це без перекладу.

Хто не може — вчіться, а не сраміться.