Колись моя дружина спілкувалася з однією маленькою дівчинкою, Оленкою (ну, це тоді вона була маленька — і я тримав її на руках і млів від її довіри та сяйва очей; зараз вона вже зовсім доросла).
Моя дружина розказувала 4–5-річній Оленці про щось дуже важливе, найголовніше; що там всі будуть щасливі, що ми зустрінемося із усіма, кого любимо, — з бабусею, з дідусем… Також про те, що той світ — зовсім інакший, нічого того, що нам задється потрібним тут, там не буде…
Оленка все розуміла, і раділа навіть, уявляючи той світ…
Але раптом вона вдумалася… і розридалася. Її важко було спинити, не можна було допитатися, в чому річ. Через якусь хвилину, крізь ридання, вона таки промовила:
— Як?.. І… І дерев там не буде?..
… Будуть там дерева, будуть. Там буде все, що ми любимо.
Якщо це — справжня любов.
ps. Мені — ще вчитися і вчитися, що в цьому житті насправді треба цінувати…