Максим Березовський

(18 чер. 2009) Увага. Видавничим відділом «Нашої Парафії» видано брошуру «Максим Березовський. Артем Ведель». Раджу прочитати, її повністю опубліковано на сайті.

Про Максима Созонтовича Березовського пишуть часто. Про нього знімають фільми ¹. Пишуть, як правило, одне й те саме, лише у Костянтина Ковальова — трохи детальніше… Можливо, не лише у нього… Інша стаття, яку варто переглянути — у газеті «День»: Забуття — доля великих?. Відомості трохи суперечливі…

І мені хочеться додати трохи моїх «вигадок».

Отже… Можливо, «тут багато неточностей». Напевно.

Максим Созонтович Березовський народився 16 жовтня 1745 року у козацькій сім’ї. У містечку Глухові.

Глухів тоді був «музичним центром» України (пізніше про Глухівську музичну школу казатимуть як про «перший навчальний музичний заклад Росії»²), через нього пройшло багато талантів. І Максим змалку був «музичним», співав та писав музику… Кажуть, що церковний хор виконував його твори, написані ним у 10 років.

Кирило Розумовський, який був тоді «фаворитом» (чи вже чоловіком?) Елизавети, збирав «голоси» для Петербурзької придворної хорової капели. Збирав, звісно, по українських містечках та селах — їздив по церквах та слухав, хто як співає.

Так він, начебто, надибав на Березовського, і того забрали до Петербурга. Було йому тоді років 15.

Пізніше якимось чином Березовський їде навчатися до Італії. Ковальов пише:

Композитора отправляют «пенсионером» в Италию, в знаменитую Болонскую филармоническую академию. Кто хлопотал за него? Кто способствовал этой его поездке, принесшей ему и европейское признание? Неизвестно. Среди именитых российских музыкантов Березовский стал одним из первых посланников в далекую средиземноморскую страну; он как бы открыл в нее дорогу многим другим, тем, кто будет на протяжении следующих столетий, искушаясь тамошней музой, стремиться достичь европейских знаний и высот.

Отже, поїхати було нелегко — малий хлопець всіх влаштовував як співак хорової капели, але нікого не цікавив, як майбутній композитор. Тобто, цікавив, звісно, але «щоб послухати», а не «допомогти».

Зі статті у газеті «День»:

Усі ці обставини позначилися на виконавській кар’єрі Березовського. А вже із середини 60-х він — визнаний майстер композиції, твори якого із захопленням сприймають знавці та двір. Перше авторитетне свідчення про творчість Березовського знаходимо у книзі академіка Якоба фон Штеліна «Вісті про музику в Росії». Він пише, що, крім успіхів опер італійця Галуппі, в Росії популярні хорові твори «малоросійських композиторів», серед яких «выдвинулся ныне состоящий придворным камерным музыкантом Максим Березовский, обладающий большим дарованием, вкусом и искусством в композициях церковных произведений изящного стиля». У той період було написано хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости» — твір, що асоціюється з ім’ям композитора. Незабаром Березовський стає придворним капельмейстером, однак його становище було дуже хитким. Він розумів, що існує єдиний шлях — завоювати визнання в Європі.

1765 року Березовський виїхав до Італії та направився у Болонью…

Він не міг поїхати сам. Йому допомогли — і грошима, і порадою, і, безумовно, «клопотанням». Допомогли земляки. Можливо, Марко Федорович Півторацький, чи ще хто. «Неизвестно».

У Італії Максим Березовський вчився сумлінно і досяг багато: як пишуть, він «удостоился неслыханных в то время для чужеземца почестей и отличий. Многие музыкальные академии в Италии избрали Березовского своим почетным членом, а болонская академия записала его имя золотыми буквами на мраморной доске и удостоила титула почетного академика». Його вчитель, Джованні Баттіста Мартіні сказав: «Я бачив лише одного такого учня — Моцарта».

Максиму Березовському тоді було 24 роки.

Ковальов пише, що Березовський виконував певні «кур’єрські» доручення, кілька разів їздив у Італію та назад. Можливо. Але Італія була йому чужою, він хотів повернутися на Україну. Не до Петербурга, а саме на Батьківщину.

Коли він приїхав у Петербург… так, він мусив знайти якусь роботу. Напевно, його таки тримала їдея створення Кременчуцької Академії, яку пообіцяв підтримати Потьомкін, — так чи інакше, а він тоді залишився у Петербурзі…

В мережі можна знайти і таке: «В ожидании же обещанных благ, Березовского определили в капеллу без всякой должности, так как все высшие и лучшие места были в руках иностранцев»…

Зрозуміло, що це неправда: не були «всі місця» у руках іноземців, не кажучи про посади звичайних хористів — штатних, а не позаштатних..

Отже, його зарахували позаштатним хористом у придворну капелу. Чому так?.. Чому він не міг мати пристойніше місце?

Мабуть, його талант не був потрібен нікому. Це не дивно, якщо взяти до уваги уривок із статті³:

У цей час Березовський знайомиться із графом Олексієм Орловим, братом фаворита Катерини II Григорія Орлова. О. Орлов звернув увагу на обдарованого співвітчизника і частенько замовляв йому музику. Грошi, якi Березовський отримував вiд Орлова, були для нього, по сутi, єдиним засобом iснування. 1775 року він виїхав на батьківщину («на батьківщину» — тобто, до Перетбурга — dor) на одному з кораблів ескадри Орлова.

Тобто, композитор мусив якийсь час шукати засобів існування. Поїздка на Батьківщину також коштувала б грошей — і перспектива заснування Кременчуцької Академії та призначення на місце керівника здавалася рятівною.

Але Потьомкін забув свою обіцянку. Крім того, схоже, «двір» уже дивився на Березовського «косо», композитора  — «позаштатного хориста» — відверто зневажали. До нього занадто прихильно ставилася Елизавета⁴ та Петро ІІІ.

Це, а також певні проблеми із особистим життям, а також, напевно, ще якісь причини призвели до самогубства.

Неудачи, очевидно, преследуют композитора. И 24 марта 1777 года жизнь Максима Созонтовича Березовского трагически обрывается. «В припадке ипохондрии он перерезал себе горло»,— писал директор придворных театров Иван Перфильевич Елагин.

Причин такого конца мы не знаем. Но одной из них, быть может, стала нужда. Жил он в последнее время в долг. «По смерти его ничего не осталось и погрести тело нечем…» — отметил в своем донесении все тот же Иван Перфильевич Елагин.

Але згадаймо, що і в Італії Березовський ледве знаходив кошти на існування. Чи ж був він, хлопчик з «провінційного містечка», настільки «балуваним», щоб не витримати бідності?

Йому було тоді (1777 рік) — неповні тридцять три роки⁵…

Що ж залишилося нам у спадок?

Тут, напевно, ми бачимо одну із найзагадковіших сторінок біографії Максима Березовського.

Кроме оперы и мелких произведений, был произведен подсчет всех хоровых концертов, принадлежащих перу композитора. Их около 40, и это были в основном большие по форме музыкальные сочинения. Почти все они известны музыковедам лишь по нескольким начальным тактам или просто по названию. Ноты чаще всего отсутствуют…

… Иногда бывают поистине уникальные находки, как, например, рукописная копия Сонаты для скрипки и чембало, обнаруженная не так давно в нотном отделе Парижской национальной библиотеки. (Оригінал початку концерту «Не отвержи мене» знаходиться у Британському музеї — dor)

Тобто, якісь фрагменти до нас дійшли, але переважно з-за кордону.

Чому? Чому так? Чи тому, що Березовський, живучи останні роки у Перетбурзі, нічого не писав? І ніяких своїх нот з Італії не привіз? (Чи «семейного архива до нас не дошло» саме тому, як пише Ковальов, що «рукописное наследие пропало — некому было его сохранить»?..)

По-перше, звичайно, тому, що його геній не був потрібен Росії.

По-друге — його ноти після його смерті були спалені за розпорядженням Катерини ІІ. До нас дійшли лише ті, які розійшлися по світу ще за його життя.

Та й те, звісно, не всі, і їх ще треба шукати.