Brownian motion

Отже, іти нам ще довго, окупанти ще при владі, а тому — продовжуємо.

Я казав, що ми «будемо з’ясовувати, якою ж була українська редакція церковнослов’янської мови, як і коли вони виникла, коли „остаточно сформувалася“… яким чином так несподівано зникла». Але ми, звісно, не будемо обмежувати руську мову лише мовою богослужбовою — будемо читати різноманітні рукописи і літописи; все воно писалося саме руською .)

Просто для розрядки хочу запропонувати фрагменти із знаменитої «Граматики музикальної» Миколи Дилецького, цього «украінского і россійского музикального дєятєля».

На жаль, на вікіпедіях написано дурниці .) Виходить, що у 1678-му Дилецький був у гостях у Строганова, який «своим желательным повелением указал» написати Граматику. Строганову тоді було 18 років, а Дилецький у 1677-му році у Смоленську переписав Граматику, написану ще раніше у Вільно. І не польською, а руською.

Крім того, московське видання Граматики (1679 рік) Дилецький не писав — за нього це робив переписувач.

Я ж хочу запропонувати для читання фрагменти із так званого «львівського» (за місцем зберігання) рукопису, написаного, якщо вірити титульній сторінці, у 1723-му році у Петербурзі.

Дослідники ще не дійшли згоди у питанні авторства цього рукопису. І, попри суттєві сумніви інших дослідників, ми вважатимемо, що він належить перу самого Дилецького — як це стверджує Олександра Цалай Якименко, котра досліджувала це рукопис і видала фотокопію разом із транскрипцією, коментарем і словником у 1970-му році (Київ, «Музична Україна»). Але — але! — як би там не було, хто б це не написав, а нам однак буде цікаво погортати «Граматику музикальну» (саме під таким заголовком, не «мусікійську»), написану у Петербурзі у 1723-му році.

Читати далі »»

Originally posted by at Любителям руської мови. Андрій Рубльов, 1411

Ось візьмемо у руки шматок новгородської берестяної грамоти №354:

Багато разів мені казали, що ніхто, мовляв, не знає, як усе це тоді звучало.

Спробуємо, однак, прочитати:

Отже, оскільки ніхто не знає, то й читатиму українською:

І діду молися, чтоби їхали ви Юрієв монастир, пшенки попрошал; а сди єє не надійся.

Хто може і хоче — прочитайте російською, порівняємо результати.

На жаль, кращої якості немає — а ікона дивовижна. До речі, саме її ми використали для обкладинки нашої Антології Херувимської пісні.

І що ще варто зауважити — текст Євангелія написаний таки українською: ПОБѢЖДАЮЩЕМУ ДАМЪ ΣІΣТИ… Не «сєсті» (якби було через ѣ і заманулося транслітерувати російською), а саме «сісти».

Це ієромонах Йов Кондзелевич, ікона «Спас Вседержитель», кінець XVII ст.

З книжки «Митрополит Іларіон. Український літературний наголос (мовознавча монографія)», Вінніпег, 1952:

Про двоїну я трохи згадував у дописі «Українізми» у мові свт. Климента Охридського.

Надибав тут отакий допис — Происхождение первых свидомых украинцев — що сказати… Допис… ммм… мовчу, коментарі… ммм… та хай, але ж я ось про що: давайте читати те, що написано (цитую шмат без купюр, виділення напівгрубим мої):

В 1862 г. один из авторов кулишевской «Основы», рассказывая о своей поездке по Украине, отмечал, что украинцы того времени вроде бы не очень любили Киев. «Не доезжая Киева, — писал он, — по сю сторону Днепра, я встречал много селян-украинцев, которые попасали своих лошадей и волов. По моему наблюдению, их нисколько не привлекал Киев, который так величественно раскинулся по горам, прославленным историческими преданиями и поэтическими сказаниями южнорусского народа. Они даже не смотрели на эту величественную картину; их взор блуждал где-то далеко, искал степей малонаселенных, искал лесу уединенного и, казалось, с удовольствием останавливался на безлюдной местности». Автор записок считал этот странный феномен закономерным, поскольку в Киеве была одна жизнь, а вокруг него совсем другая, и, казалось, никаких точек соприкосновения между ними не существовало: «Украинец знает, что жизнь в городах — не его жизнь, — там ему не место; там его на каждом шагу ограничивают, стесняют, там ему надо извратить, изломать себя, чтобы жить. Украинец любит степь, оттого что только там для него просторно и привольно; никто там не скажет: «Здесь тебе не место!» Может быть, он уже не раз бывал в Киеве; быть может, память его полна рассказов о его чудесах, редкостях; но он знает, что ему многого не дадут посмотреть, и, пожалуй, выпроводят из иного общественного места… Из-за чего же ему интересоваться?» (Нелеста Федор. После поездки на Волынь//Основа, 1862,).

Для украинца середины XIX века Киев был чужим, почти заграничным городом, где жили непонятные ему люди. После продолжительной европеизации и русификации он превратился в типичный губернский центр, маленький уголок России на краю украинских степей. Сам лидер украинской оппозиции П. Кулиш, конечно, мечтал вернуться в город своей юности, купить «домик с садом» в самом живописном месте, — например, около Лавры (206, 87), но долго колебался и в конце концов купил хутор подальше от этого опасного для украинской души города. «А что касается Киева, то извини, — писал он И. Хильчевскому в 1867 г., — едва ли есть на свете город хуже! Вот хоть бы ваши газеты, да Бог с ними! Про такую гадость и вспоминать не стоит» (Кулиш, письмо к Хильческому).

Отже, про що цей допис? — в першу чергу саме про те, на що перетворили Київ москалі у процесі тривалої насильницької «європеїзації» та русифікації.

Про «європеїзацію» ми знаємо краще за них — почалася вона (європеїзація у кращому вияві) задовго до того, як москалі вирішили приміряти на себе нашу історію. Продовжилася — але вже в гіршому вияві — вже разом із русифікацією.

Отже, вчімося (агов, це я й собі!!-) читати саме те, що написано. За такі свідчення треба ще й дякувати .)

«Типичный губернский центр, маленький уголок России… едва ли есть на свете город хуже».

Собі у записничок:

http://old.knihi.com/www/dasledvanni/004.html

Історія русифікації

«Рівень секретності 18» — це документальний фільм виробництва «1+1 Продакшн», який показує 18 фактів з історії Другої світової війни на території України, котрі приховувала радянська пропаганда. Щодо кожного з них існує достатньо доказів, аби вони не вважалися ані версіями, ані гіпотезами. Більшість із цих фактів були особливо засекречені і не розсекречені повністю до теперішнього часу. Кожен із перелічених фактів — це велика помилка радянського командування, яка привела до численних людських і стратегічних втрат, яка потім була старанно прихована радянською владою.

Фільм не новий, але я вирішив у себе його «відкласти» у закладки. Таке треба пам’ятати.

(Дивитися »»)

Мені про це «нагадав» гугл своїм дудлом.

Купу посилань про знаменитого полтавця підкаже й сам гугл, але також раджу прочитати розділ «Геній з Полтави» з книжки Василя Шендеровського «Нехай не гасне світ науки».

Св. Климент Охридски със свв. Кирил и Методий. Икона от ср. на XIX век в Църквата "Св. Богородица Перивлепта" (Св. Климент") в Охрид.

Про свт. Климента, його тексти та «українізми»

На нашій Вікіпедії про свт. Климента написано так: «македонський просвітник, святий, жив у місті Охриді. Один із учнів Кирила і Мефодія». Ось також сторінка на болгарській Вікіпедії.

Климента Охридського (~840–916 рр) вважають автором «кирилиці» — на болгарській іконі (праворуч) зображено свт. Климента, що тримає слов’янську абетку, а його вчителі, свтт. Кирило та Мефодій, йому допомагають, підтримують із двох боків (ікону взяв тут).

До нашого часу дійшла низка його творів, але я (не фахівець, взагалі кажучи,) просто уважно роздивився те, що ближче лежить. А саме, на сайті бібліотеки Софійського університету у розділі Български първопечатни и старопечатни издания є поличка й свт. Климента.

Щодо «українізмів». Звичайно, говорити про елементи української мови у текстах IX століття некоректно, оскільки більшість мовних форм були спільнослов’янськими. Власне українська мова поступово вирізнялася із спільнослов’янської на протязі століть, орієнтовно VI–XI; відомо, що вже в сер. IX століття у нас були богослужбові книжки та переклади Святого Письма, писані «руськими письменами» — абеткою, відмінною від інших тодішніх слов’янських абеток (див. М. Брайчевський. Походження слов’янської писемності. К: Вид. дім «Академія» — 2009).

Отже, цілком коректно говорити про ті слова і звороти, які ми маємо у нашій мові ще із спільнослов’янської (і які в більшості слов’янських мов утрачені). Зауважимо, що в нашій мові залишилося чи не найбільше «спільнослов’янського спадку» серед інших слов’янських мов. Щодо російської мови (яку підносять як «правонаступницю» «мови Кирила й Мефодія») — формування російської мови у XIII–XVI століттях супроводжувалося втратою багатьох спільнослов’янських елементів; крім того, потреба змінити церковнослов’янську абетку «під власний орфоепічний апарат» призвели до того, що ціла низка тодішніх слов’янських слів російською мовою просто не читаються, а деякі взагалі потребують перекладу… з української.

Саме про ці «українізми» я й хочу трохи розповісти.

Нумерую аркуші так само, як у бібліотеці Софійського університету (заголовок аркуша — посилання на зображення у бібліотеці); церковнослов’янську пишу «символічно», без уживання спеціальних шрифтів. Транслітерацію подаю за правилами транслітерації церковнослов’янських текстів українського мовою.

Отже, нагадаю, це з творів свт. Климента Охридського (Македонія, Велика Моравія), кінець IX-го чи початок X століття. Давня церковнослов’янська.

Читати далі »»

Нещодавно мені до рук потрапила одна примітна книжка, видана у Одесі 1934 року. Зацікавившись автором, я відкрив його сторінку на Вікіпедії і прочитав у розділі «Основні наукові праці» назву «Е. М. Брусиловский. „Заболевания двигательного и поддерживающего аппарата и их лечение“. Учебник. (рос.)». Рік не вказано, місце видання не вказано.

На ru.wikipedia читаємо про цю книжку, видану у Харкові 1928 року як додаток до журналу «Врачебное дело», назва також російською мовою. Згадується і окрема книжка з такою назвою, що «видана вже по смерті автора».

Отже, я тримав у руках саме ту, видану по смерті. Але є підстави вважати, що її було «здано до друку» ще за життя автора, «1-6 1933».

Отже, у 1934 році ув Одесі було видано книжку наукового консультанта Всеукр. інституту курортології й бальнеології Е. М. Брусиловського під назвою «Хвороби рухового та підтримного апарату і лікування їх» (ДВОУ • Медичне видавництво • 1934).

Далі: Передмова і кілька сторінок »»