26-го жовтня (за Юліанським) 1784 року Київський митрополит Самуїл Миславський видав такий наказ щодо навчання студентів Київської Академії правопису та вимові (цитую фрагмент):
«…многие студенты, учившиеся богословию и философии, во время производства их во священные чины являются вовся неисправны в чтении по церковным книгам, чрез что подвергают себя стыду, а на Академию и учителей навлекают предосуждение… А дабы все студенты и ученики, особливо желающие достигнуть священных чинов, в свободное от учения время упражнялись наиприлежнейшим образом в чтении церковных всякого рода книг, а паче Библии, с приобретением хорошего и чистаго произношения, особливо с наблюдением ударения и силы, в книгах напечатанных, то есть оксии, что всего нужнее, — к тому ректор с префектом имеют употребить такия меры, которыя бы исполнению сего предписания действительно соответствовать могли».
Найбільше нас у цьому наказі цікавить фрагмент «упражнялись… особливо с наблюдением ударения и силы, в книгах напечатанных, то есть оксии, что всего нужнее» (до речі, треба не «о́ксія», а «оксі́я», якщо комусь це цікаво, і не «ва́рія», а «варі́я»).
Чому це раптом стало «всего нужнее»? Звідки у нас може виникнути підозра, що студенти Академії не вміли читати богослужбові тексти? Як ми можемо «перевірити» — через триста з гаком років — їхнє вміння читати і вимову?
Отже, після кілької занять, присвячених правильному читанню літери «ѣ» (з того, що вже читали, згадайте: вѣвцѣ, лѣтера, мѣ [нота мі], фантазѣя, прїидѣте, имѣтацѣя, в пропорцѣї, орґанѣста, спѣваєтъ, лѣчба — словом, «они всегда ѣ как „і“ произносятъ» © О. Сумароков), ми спробуємо розставити певні акценти.
«Проблема» правильної вимови у Київській Академії виникла після указу Петра 1720-го року:
«… а вновь книг никаких кроме церковных прежних изданій, не печатать. А и оныя церковыя старыя книги, для совершеннаго согласія c великороссійскими, c такими же церковными книгами справливать прежде печати c теми великоросскими печатми, дабы никакой разни и особаго наречія во оных не было; а других никаких книг, ни прежних ни новых изданей, не объявя об оных в Духовной Коллегіи, и не взяв от оной позволенія, в тех монастырех не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности и c великороссійскою печатью несогласія произойти».
Але зверніть увагу — Миславський видав свій наказ у 1784-му році, через 64 роки після указу Петра. І Сумароков своє «всєґда как „і“ проізносятъ» сказав не раніше середини XVIII-го. Це означає, що Україна таки довго боронила свою орфографію і вимову, перш ніж усі книжки було виправлено (іноді із додаванням нових помилок!) й усіх студентів та вчителів було перевчено читати богослужбові тексти на московський штиб.
Перед тим, як почати практичні заняття, зауважимо, що питання наголосів взагалі досить складне — і сучасних українців, і сучасних росіян могли би дуже здивувати наголоси, скажімо, XIV століття, не кажучи про ще раніші. І окремо варто зауважити, що наголоси у богослужбових текстах (так, це не розмовна мова і не «світська літературна» — ці мови раніше досить відчутно відрізнялися, не лише в Україні, а й у Росії, звісно) також можуть бути незвичними: наприклад, не всі, напевно, знають, що у слові «утішитель» у сучасній церковнослов’янській наголос стоїть на другому складі («утЄшитєль»).
Інші приклади (як було — як стало): вОдная—воднАя, бЕсѣда—бесѢда, вечЕря—вЕчеря, дарУй—дАруй, дасИ—дАси, защитИтель—защИтитель, ізбавИтель—ізбАвитель, лЕгко—легкО, малИй—мАлий, моЄму—моємУ, припадАю—припАдаю, самІ—сАмі, славИти—слАвити, хОщу—хощУ, ХрИсте—ХристЕ і багато інших.
Зрозуміло, що не враховувати наголоси не можна, питання «якою мовою написано» без врахування наголосів часто просто порожнє.
Для сьогоднішнього читання ми візьмемо кілька фрагментів із книжок свт. Іоана Максимовича (митрополита Тобольськаго і всея Сибѣри), надрукованих у чернігівській друкарні у 1707–1708 роках. Я навмисно узяв книжки лише свт. Іоана Тобольського (1651–1715).
Свт. Іоан Максимович, «Богородице Дѣво», 1707 рік
Зверніть увагу — верх сторінки доклеєний пізніше, дописаний від руки кимось іншим. І дописаний вже з московськими наголосами (наголоси підкреслюю червоним, інше «щось цікаве» зеленим): до Петрового указу ми вживали «похвАла», після указу нас перевчали на «похвалУ».
На цій сторінці бачимо також написання «ї» — у словах «прославляющії», «вожделіющиї». Так само писав «ї» Микола Дилецький у своїй «Граматиці Музикальній». Нагадаю, що у сучасних підручниках церковнослов’янської «духи» вважають «декоративними», але це неправда. Просто треба вміти читати. Українською .)
Крім того, я підкреслив зеленим інші цікаві слова — просто цікаві. Не забувайте, проте, як саме треба читати «ѣ» (наказові форми дієслів на цій сторінці).
Тут цікавого більше — по-перше, зверніть увагу на перше підкреслене слово «зѣло». На підклеєному клаптикові наголос написано над «о», тоді як у всіх інших місцях наголос на першому складі «зѣ́ло». Друге «зѣло» частково заклеєне, і на підклеєному папірці також бачимо доставлений (другий) наголос. Але у тому, що наруковано було «зѣ́ло», а не «зѣло́», сумнівів немає. Саме «зІло» (римується із «дѣло»), а не «зєлО». Також тут бачимо «похва́ли», «тру́ди» (пам’ятаєте? Василь Стус писав синові: «ТрУдом, сину, наголос на „У“!»), «сі́я», «не́я». Зеленим кольором знову просто «цікаві слова» (серед них «мої», знову «ї»).
Свт. Іоан Максимович, «Θеа́трон», 1708 рік
Тут підкреслено червоним (тобто, бачимо ще наші давні наголоси, «дореформенні») слова «прече́стну» (казали «че́сний», а не «чесни́й»), знову «тру́ди» та «сі́я», але найцікавіше, як на мене, — «ім’я́» (не «і́мя»). Зеленим, знову ж, просто цікаві слова. Прочитайте.
Трохи транслітерації
Оскільки було помічено, й не раз, що багато хто лінується читати, інші справді просто не вміють читати руською мовою, — транслітеруємо один фрагмент із першого зображення:
Приступі́те ко мні, вожделіющиї мене, і от жит моїх наситі́теся, пам’ять бо моя сладчайш(?) паче меда, і наслідіє моє паче сота медвенна.
Піснь Богородиці. Небесной Цариці,
От Бога посла́нна, Ангелом рече́нна.
Рифмами сложися, в ползу разширися.
Доброхотні чтіте, Марію славіте.
Будь ласка, у кого є бажання, транслітеруйте ці фрагменти сучасною російською.
Про чернігівську друкарню
Книжки із українськими наголосами друкарня намагалася видавати й після 1720-гоку:
Щоб обійти цензуру, друкарня намагалася щось видавати з неправильними датами — з часу з-перед указу 1720 р. Але надійшов про це донос, і чернігівська друкарня була змушена припинити видавничу діяльність аж до 1743 р.»
/Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002, с. 250/.